1992 #2 - Ловити руками туман, Українська культура

Українська культура, #2’1992

Сатанинський хрест над дверима не забувається й досі. Чия рука його намалювала? Що мали на увазі, виводячи магічні лінії?

І взагалі, чудес не бракувало. Мавки розповідали щось впівголоса у полі. Озивалися на їхні голоси, але дуже вже стиха. Що за чортівня, скажете ви. Хтозна. Може, то ймення, яким самі себе охрестили, занурює їх у містику, у власну підсвідомість? Одного з древньослов'янських ідолів звали Вій. І був він не добрим і не злим. До пори до часу. Та варто було розбудити, розізлити його, як ставав монстром, страховиськом. А добрі справи робили його тихим та лагідним. Таким був Вій у язичників. Який же він сьогодні?

Ще й року не минуло, як в українській рок-культурі з'явився новий рок-гурт «Вій». Трошки передісторії. Можливо, читачі пам'ятають гурт «Баніту Байду». Саме з нього і вийшов натхненник і організатор «Вія» Дмитро Добрий Вечір. Точніше, не вийшов, а залишив цей колектив при певних психологічних потугах. Згодом так само вчинив Віктор Недоступ, який теж уподобав «Вій». На той час гурт уже мав більш-менш сталий склад: Дмитро Добрий Вечір (вокал, бас-гітара), Ігор Лемешко (гітара), Руслан Мелещенко (перкусія), Олексій Волинець (барабани), Вячеслав Миклухо (віолончель). Музикантам навіть вдалося знайти собі директора - Олександра Павлоффа.

Гурт ще зовсім молодий, однак його учасники вважають, що досягли багато чого. А головне - встигли «засвітитися». Перший раз на фестивалі «Дзвін-91», де стали лауреатами. Вдруге - на «Червоній руті», де також отримали диплом.

На їхньому творчому віку десять концертів лише у Києві. У двох - «Рок проти комунізму» та на честь річниці студентського голодування, що відбулися на майдані Незалежності, вони брали участь разом з іншими виконавцями. На одному з них гітарист гурту впав зі сцени і зламав ногу. Буває. Зіграли також у Львові, Чернігові, Донецьку. А в місті Болехові Івано-Франківської області, 620-ту річницю якого допомагали святкувати мешканцям, з ними і трапилися усі ті чудеса, про які йшлося спочатку. Ще знялися у двох американських документальних фільмах про Україну. І все це, зважте, за неповний рік.

Уявіть собі літній ранок. Сонце ще не зійшло, і півні ще не співали. Час всілякої нечисті от-от закінчиться, і лиш де-не-де поміж дерев майне щось напівпрозоре з довгими косами. Я не переказую тексти пісень, я переказую музику. Є у ній щось із давніх легенд, коли добро було добром, а зло - злом і ніяких напівтонів ще ніхто не вигадав. «Музика «Вія» нецивілізована (хай музиканти зрозуміють мене лравильно). Вона непричесана і без шат, не знає правил і законів, вона ще дикунка. Хоча законам гармонії таки підвладна, як підвладний їм спів птаха. Тож нічого дивного, що цю музику часом легше розповісти, аніж слухати.)

Проте музиканти виявилися завбачливими. Мабуть, підсвідомо. Українці - народ співучий і, попри все, зберегли у пам'яті свій мелос, який відгукується на найменший дотик. Вслухайтеся уважніше - і ви почуєте більше, аніж вони грають. То є музика підсвідомості і передчуттів.

Слухати тексти їхніх пісень - все одно що ловити руками туман, про який ідеться в одній із них. Ось він, поруч, ступи крок і набери в долоню. А ступиш і - ні, він не зник - він тут же, лише за крок. У їхніх піснях трохи казки, трохи притчі і трохи чортівні. Для гостроти.

Однак вислів «їхні пісні» звучить надто гучно. Адже всі їх пише Дмитро Добрий Вечір. І музику, і тексти. Так, не вірші, а саме тексти. Дмитро не вважає себе поетом - він лише пише слова до власної музики, творячи спершу останню. Якщо ж у когось виходить навпаки, вважає то співаною поезією.

Віктор Недоступ також пише і музику, і тексти. Точніше, вірші. Більше того, він навіть був не останньою людиною у літературному об'єднанні «Пропала грамота» (твори його учасників склали книжку). Проте до слави Віктор ставиться спокійно. І на похвалу, що «Пропалу грамоту» згадують у своїх лекціях викладачі університету, віджартувався: в такому разі їхній гурт скоро вивчатимуть у консерваторії.

«Вій», як і будь-яка пристойна група, має свій імідж. Або принаймні знає, яким йому бути. Прагне більшої розкутості в спілкуванні з аудиторією. Не на останньому місці - зовнішній вигляд. Дмитро, наприклад, виходить на публіку в контрасті - біла сорочка, а зверху чорний плащ. Дуже ефектно. Руслан полюбляє мусульманський балахон. Мають свої уподобання щодо цього й інші виконавці. Вони не хочуть нікому доводити свою несхожість з іншими. Вони хочуть грати те, що їм подобається. Робити свою музику доброю. Досить «копирсання пальцем правої ноги у нутрощах», вважають. Музика має бути світлою. А ще хочуть досягти сучасного звучання. Це не означає, що доведеться відмовитись од віолончелі (у планах ще ліра, дзвіночки). Просто музика повинна бути добре граною, а спів - чистим.

І все ж не дає спокою отой сатанинський хрест на дверях. Їй-бо, немає сатани в їхніх піснях. Там є лише думка, що намагається вивільнитися з пут стереотипів. Є прагнення показати на темному тлі, що людина - світла і коли їй добре, то це цілком природний стан.

У славному місті Болехові вуйки з вуйнами розгойдувалися у такт їхній пісні. Це вже потім говорили з ними мавки...

Фото В. Василенка