2009-05-21 - По незнаних стежках я приходжу до тебе, Галицький Кореспондент

Галицький Кореспондент, 2009-05-21, #19

22 травня 1979 року у Львові відбувся незвичайний похорон. Хоронили улюбленого всіма композитора Володимира Івасюка. Ритуал перетворився у справжню демонстрацію. Казали, що у хлопців у чорних плащах, які супроводжували процесію, під полою були трофейні німецькі автомати.

Так історія у вигляді легенд вивищує своїх обранців. Похорон Івасюка перетворився на незабутню акцію антирадянського протистояння на Західній Україні. Процесія, яка зібрала кількадесят тисяч, пройшла до Личакова пішо цілим Львовом. У місті того дня не можна було купити жодної квітки - все пішло на Івасюків похорон. Комітет державної безпеки мав би тріумфувати - похорон зібрав усіх, кого потрібно було брати у розробку. Дисиденти і маргінали, підпільники і заслужені артисти проявили свою сутність. Незважаючи на те, що у всіх навчальних закладах оголосили термінові комсомольські збори...

24 квітня йому хтось задзвонив, Івасюк вийшов з дому і пропав. Батьки звернулися до міліції, пошуки припинилися 11 травня. А через тиждень тіло композитора випадково знайшли у лісі під Брюховичами. Незважаючи на безліч неможливих деталей, було оголошено, що композитор повісився.

Йому було тридцять років. Володимир Івасюк народився 1949 року у Кіцмані на Чернівеччині. Змалку виявив неймовірний хист до музики. Талант і стихійна непокора стали двома визначальними орієнтирами його долі. Він трохи вчився у Київській музичній школі для обдарованих дітей. І тоді ж було заведено на нього міліцейську справу за неумисне пошкодження пам'ятника Лєнінові. Претендент на золоту медаль врешті отримав атестат із середніми оцінками. Поступив до Чернівецького медінституту, але був з нього виключений через якісь такі совєтьські нєпонятки. Працював на заводі, писав перші пісні, співпрацював з робітничим хором, дістав скерування у той самий інститут вже від заводу.

У 1970 році стався справжній перелом. Написана Івасюком пісня „Червона рута" стала всесоюзним мегахітом. Її співали навіть у глибокій Росії, де ніхто не сподівався, що зуміє хоч щось вимовити українською. Того ж року був знятий перший український музичний фільм, в якому пісні Івасюка співали його друзі.
Від 1972 Івасюк живе у Львові. Йому вдалося поновитися на якомусь там курсі медінституту. І - що важливіше - стати студентом композиторського відділення Львівської консерваторії. Через два роки його пісня „Водограй" у виконанні Софії Ротару перемогла на престижному тоді конкурсі у Сопоті. 1977 року успіх повторився - та ж Софія Ротару у тому ж Сопоті перемогла з піснею того ж Івасюка „У долі своя весна".

Останні роки життя Івасюка були складними. Його виключали з консерваторії, він писав багато непісенної музики, стаючи переможцем всесоюзних конкурсів, він був загальним улюбленцем, якого постійно дзьобали офіційні структури, він записав велику пластинку, його пісні звучали всюди, а йому доводилося побути у психіатричній лікарні, щоби якось оправдати свої пропуски у консерваторії.

26 квітня він щез. Згодом усе вказувало на насильницьке викрадення, тортури, убивство і врешті інсценізацію самогубства. Смерть Івасюка дотепер залишається однією з болючих таємниць минулого століття. Віднедавна розслідування поновлено, але ніщо не вказує на те, щоби щось прояснилося. Хоч продовжують їздити поїзди, які по-народному називаються «червоною рутою».

Безсумнівними залишаються кілька тверджень. Його смерть була потрібна як доказ того, що навіть світова слава і прижиттєвий культ не можуть бути захистом для тих, хто відступає від системи, хто перестає - хай навіть через богемність - зважати на її існування і домінанту. А ще геній Івасюка двояко пройшовся по українській музиці. Він був найкращим, але ця найкращість на багато десятиліть законсервувала українську популярну пісню. Не зважаючи на минулий час, не враховуючи потреби еволюції, імітації івасюківської матриці визначають мелос вторинної і третинної нашої музики, яка перетворюється вже на пародію. Щось подібне можна віднайти у кінематографі. Шедеври Параджанова ще дотепер не дозволяють серйозному українському фільмові вирватися за рамки заданого ним стандарту поетичного кіно.

Юрко НАЗАРУК, креативний керівник холдингу емоцій «Фест»:

Ми, львів'яни, маємо фантастичну вроджену ненависть до всього успішного, що зробив хтось із нас. Ми робимо все, щоб він відчув свою непотрібність та нашу байдужість, допоки ми його не випхаємо з міста, переконуючи, що варто їхати до столиці або десь далі, бо з львівськими «рогулями» нічого не вийде. Або є інший варіант - переконати геніального в зворотному, що його геніальність вигадана ним самим і нема чого викаблучуватись перед собі подібними.

Володимир Івасюк не був з народження львів'янином, проте у важливі та останні роки він жив тут і, напевно, направду любив це місто. Зрештою, власне тут пройшла активна фаза його творчості, власне тут його нахабно виперли з консерваторії, власне саме звідси він пішов із життя. Маю таке відчуття, що десь так ми поставились до Володі: розуміли, що геніальний, і вочевидь, випихали, як могли. Тому часами аж до болі неприємно, як сьогодні ми міфотворимо, робимо культ, проводимо свої державні офіційні «концертики в операх» і з пихатістю повторюємо прізвище ІВАСЮК. А вберегти не змогли!

Днями мав нагоду побачити у львівському підвалі в майстерні макет пам'ятника Володі. Такий зовсім камерний, трохи більший за зріст людини. Та автор каже, що наразі не погоджують. З останніх пам'ятників, що поставили, був Бандера - схожий на радянських вождів і виглядом, і розміром, позаду ще й бетонна стела десь так поверхів шість - його ще дозараз не скінчили, а грошей відмили більше, аніж вся каса УПА. Так не хочеться, щоб пам'ять про Івасюка перетворилась у черговий бізнес-проект львів'ян, які робитимуть черговий монумент, так, ніби викуповують вину, та голосно творитимуть заново втрачені легенди. А так хочеться, щоб просто настрій та мелодія, яку створив Івасюк, залишилась у наших серцях, і ми навіть без пам'ятників змогли передати її своїм дітям, у яких, коли почують її, на обличчі з'явиться просто посмішка.

Сергій «Літл» ЛИТВИНЮК, група «Вій»:

Десь останні три-чотири місяці слухаю різні компіляції європейських груп 60-70 років. Начебто багато груп, але є «The Beatles»... Ну, ще пару-трійку команд - і все, усе інше - так собі. В черговий раз переконався, що мелодія, мелодійність в музиці все-таки головне. Ось її, тієї самої мелодії, на мій погляд, мало в сучасній українській музиці. Послухав яку-небудь групу - начебто сподобалося, а через десять хвилин вже не пам'ятаєш, хто, про що і, головне, навіщо.

Для мене пісні Володимира Івасюка - це і є, перш за все, мелодія. Крім того, на мій погляд, тексти гармонійно вписуються в мелодію і виходить єдине ціле. А таке трапляється дуже і дуже рідко. І не випадково творчість Івасюка давно вже стала візитною карткою нашої країни, національним брендом. «Червону Руту» співають у всьому світі... Та й багато інших його пісень. Хочу відзначити ще таку важливу деталь. Творчість Івасюка заслужено визнана народом, його пісні живуть і житимуть вічно. Їх навіть складно назвати хітами, це дещо набагато більше. І не має значення, скільки разів їх прокрутять по радіо або телебаченню. Пісні Володимира Івасюка знають і співають всі і скрізь. А ось багато хто з нинішніх «народних» нав'язливо упроваджують свою творчість в маси, насилуючи наші вуха і розуми. Але народ не обдуриш! Тому на приміських звалищах бомжі знаходять вивезені туди величезні наклади платівок незатребуваних «заслужених».

Тарас ЧУБАЙ, група «Плач Єремії»:

Я взявся за власний переспів Івасюка передусім через приємні відчуття з дитинства. Мене не влаштовували пізніші версії примітивної української поп-музики. Тому я вернувся до дитячого кайфу від його пісень.

Після Івасюка пішла ціла хвиля виконавців, які імітували його замість того, щоби самим щось виконувати. Івасюк справді любив цю країну, ці гори, а імітації набули якогось пластикового звучання. Він був справжнім, а тепер ціла країна під впливом зробленого ним. І нема на що більше орієнтуватися.

Без сумніву, що він важливий ще й у тому сенсі, що був потужним явищем у нестерпних умовах. Тепер мені шкода його родини. Навіщо все це показувати у телевізорі? Краще би зробити якось інакше. Але коли держава береться за такі речі, то все так виходить.

Тарас ПРОХАСЬКО

оригінал статті