2010-11-07 - До Києва виступили із прощальними концертами гурти Scorpions та A-ha, Підсумки Тижня на Першому Національному

Підсумки Тижня на Першому Національному, 2010-11-07

Багатим на мистецькі події видався і тиждень, що минає. Українці мали змогу почути відразу двох світових музичних метрів. До Києва приїздили гурти “Scorpions” та “A-ha”, щоб попрощатися назавжди. На їх музиці виросло не одне покоління меломанів в усьому світі. Однак для громадян колишнього Союзу музика цих закордонних гуртів була ще й знаковою. Сьогодні стиль, у якому вони грають, назвати роком складно.

Однак колись вони увірвались в спокійне радянське життя саме як рок-виконавці. Тоді в це слово вкладали дещо інше значення. Рок за “залізною завісою” асоціювався з вільним життям, усе, що з ним було пов’язане, забороняли. За платівку могли навіть посадити. Та в цій війні музика таки перемогла. Як усе було – згадувала Тетяна Мельниченко.

Вітром змін у Радянському союзі повіяло наприкінці 80. “Scorpions” став одним із перших, хто прорвав крізь залізну завісу. Рокерів на найвищому рівні у Кремлі приймав сам Горбачов.

Клаус Майне, лідер гурту “Scorpions”:

- Ми познайомилися з Горбачовим у 91-му, але потрапивши у Радянський Союз у 88 році, ми наче опинилися в іншому світі. Але це був неаби-який досвід грати перед молодими радянським фанами, які з’їжджалися з найвіддаленіших куточків Cоюзу. 20 годину поїзді з Сибіру в Ленінград, щоб побачити “Scorpions”. Ми тоді казали: ми німецька группа, наші діди прийшли до вас зі зброєю, а ми прийшли з гітарами.

Музичний критик Юрко Зелений “чужинецьку” музику колекціонує змалку. Спершу збирав на вінілах. Але ідучи в ногу з технологіями вже давно оцифрував усі раритети. Каже, в совку дозволяли переважно італійську естраду,а до року, як протестної музики ставилися з пересторогою.

Юрко Зелений, музичний критик:

- “Kiss” був заборонений насамперед тому, що в них букви “ss” були написані рунічним шрифтом. Відповідно німці взяли цей шрифт для позначення підрозділів CC.

- “AC/DC” -що це? Вхідний струм – вихідний струм. Але там теж був значок блискавки, теж була пропаганда нацизму. І відповідно це заборонялося.

Це всьо було здебільшого контрабанда. На той час контрабандний диск-вініл. Це кружальце коштувало порядка 100 рублів, це була середньостатистична платня якогось службовця чи інженера.Це були великі гроші.

Але прогресивна молодь того часу будь-що діставала заборонені записи. Музика,яка потрапляла крізь завісу, робила переворот в радянській свідомості. І давала поштовх до творчості.

Перший кліп “ВВ” у 1988-му зруйнував усі шаблони. Це була пародія на західне. Лідер гурту Олег Скрипка і не приховує, що сам виріс на рок-музиці з-під поли.

Олег Скрипка, лідер гурту “ВВ”:

- При Андропові вийшла така директива – заборонити всю цю музику і ходили дільничні міліціонери і вилучали бабіни, вініли і тому подібне. Ми це все ховали і слухали, коли це все було заборонене. А вініли тоді продавалися нелегально. Це 80-ті роки. За це можна було навіть потрапити до в’язниці, за це, що ти продаєш чи купляєш.

Кузьма, лідер гурту “Скрябін”:

- Мені було легше, бо я жив біля Польщі і в нас тягнуло польське радіо. І то було джерело інформації. Ми в школі навіть сиділи з радіоприйомниками, запхненими в навушники. І одним вухом слухав вчительку, а другим, які там сьогодні альбоми будуть поляки давати.

Це зараз бітлівські мотиви не переспівують лише ліниві. А коли весь світ шаленів від бітлів, у Радянському союзі їх співали тишком-нишком на кухні. А записи передавали з рук у руки.

Кирило Стеценко, заслужений артист України:

- Цей альбом Beatles “Love songs” виданий Болгарією в 77 році. Це надзвичайний раритет. Я купив зразу 10. І всі гроші на це потратив. І потім ще дарував. І в мене ще вдома лишилося таких 3 комплекти.

Заслуженого артиста України Кирила Стеценка звикли бачити на сцені зі скрипкою, але мало хто знає, що понад 40 років тому він теж грав рок по клубах. Гурт “Еней” з’явився наприкінці 60-тих.

Це була українська відповідь легендарній ліверпульській четвірці ми себе взагалі вважали другими “Beatles” тому, що з 5-ти людей четверо мали абсолютний слух.

Кирило Стеценко, заслужений артист України:

- На жаль, я в групі “Еней” грав роль Джорджа Харрісона, який грав на соло-гітарі мав окремі пісні. А Леннон-Макартні -це були Тарас Петриненко і Микола Кирилін.

Музикант зізнається: гітару в руки не брав понад 30 років. Відколи у 77-му КДБ заборонило”Енея”, звинувативши його учасників у буржуазному націоналізмі. Тоді ж усі записи гурту безслідно щезли. Хоча насправді ці твори не були анти-радянськими, просто занадто вирізнялися на тлі дозволеної естради.

- Ми співали українською мовою, тому нас не любили “кагебісти”. Але те, що це був рок-н-рол – тому нас не любили комуністи. За те, що це була музика далека від традиційної української естради, нас не любили і письменники. І композитори старшого поколіня.

Композитори та письменники мали тоді вагоме слово у вирішенні долі музичних творів. Бути чи не бути таким пісням у теле та радіоефірі зазвичай вирішували художні ради.

Це святая святих українського радіо. Сюди потрапляли лише ті записи, які проходили художню раду і мали високу мистецьку цінність.

У фондах Національного радіо майже 200 тисяч годин записів, першим з них уже понад 60 років.

Музика у фондах має зберігатися вічно. Тому її добирали на художніх радах дуже ретельно. Те, що відсіювалося, могло ще потрапити в обмежений фонд на кілька років, або використовуватися як разовий запис. Як каже теперішній керівник художньої ради Микола Амосов, вибираючи твори, вони і досі керуються формулою Раймонда Паулса:

- Чи можу я, Раймонд Паулс, презентувати той чи інший твір як власний доробок в Нью-Йорку, в Лондоні, Парижі в будь-якій країні світу. Якщо я собі кажу так після прослуховування, то це безумовно фонд. Якщо я кажу ні, я ставлю друге питання – чи можу я той самий запис представити друзям-колегам в Києві, в Москві, в Ленінграді Ташкенті, Тбілісі. Якщо якажу собі так, то це обмежений фонд.

Музика із Заходу сюди теж потрапляла на платівках,а потім її переписували на бабіни. Микола Амосов зізнається – за радянських часів були “чорні списки” виконавців.

Микола Амосов, завідувач художніх фондів Українського радіо:

- Директиви були дуже прості. КГБ спускало списки виконавців і авторів, звучання яких було не бажаним. Не забороненим, але не бажаним в теле чи радіопросторі. Людина виїхала на ПМЖ в Ізраїль чи в Сполучені Штати, як це було в 70 чи 80-ті роки – одразу ставилася галочка біля цього імені і все.

Коли Радянський Союз уже тріщав по швах, протестний рок проривався на телебачення і радіо крізь усі шпарки. У повен голос про нього заговорили після “Червоної рути” 89-го. З’явилися “Брати Гадюкіни”, “ВВ”, “Кому вниз” та “Вій”.

Дмитро Добрий-Вечір, лідер гурту “Вій”:

- Тоді на початку 90-х років, якщо ти граєш українську музику, ти вже є на радіо. І ми паралельно виступали. Я не пам’ятаю, щоб нам хтось щось забороняв. По-перше, тоді совок розвалювався. Перестройка була. І тому влада дивилася вже так крізь пальці. Грайте собі що хочете, тільки нас не чіпайте.

З таким стартом у 90-тих українські рокери вжедавно б мали заробляти тисячі доларів, гастролюючи як і їхні закордонні колеги. Але українського рок-прориву так і не сталося, вижили одиниці, решта тихо згасли або пішли у підпілля. Тим часом пенсіонери-рокери з Європи вписалися у закони світового шоу-бізнесу і заробляють на прощальних дисках і турах. От тільки достойного прощання з Україною у них не вийшло – підвела організація. Виявилося, що у нас немає залу, який може прийняти легендарних рокерів. Тому їхні голоси зі сцени мало чим відрізнялися від старих бабінних записів, переписаних десятки разів.

Тетяна Мельниченко, В’ячеслав Савчин, Роман Ребрій

оригінал статті