2002 - Рок-Екзистенція-2002, uamusic.org.ua

uamusic.org.ua, 2002

Непересічні і мирні бунтівники проти марноти буття

Фестиваль Рок-Екзистенція виділяється з-поміж собі подібних. Він має власне обличчя, власне звучання і власні принципи:

А) Рок-Екзистенція - мирний фестиваль, агресію і протест просять лишити за дверима.

Суворість цього пункту мені довелося відчути на власній шкірі, коли виявилося, що квитки на перший день фестивалю розіслані у вигляді запрошень по київських вузах і в касі БК КПІ їх не було. Так, здається, організатори добре потурбувалися, щоб на фест не проник ніхто зайвий. Уявилися шеренги чемних студентиків і студенток, які, тримаючись за руки й витираючи ноги, заходять до зали, куди мені вхід, на жаль...

Лишалося сподіватися, що серед київських любителів музики трапиться хтось, хто любить, але не має часу. Врешті, так воно й сталося, обмінявшись державними папірцями, розходимося, без міри вдячні одне одному. Душа співає і робить щасливі кульбіти десь над головою.

Б) Рок-екзистенція підтримує непересічну музику.

Власне, переконуватися в цьому передбачалося протягом наступних двох днів. Тож, все по-порядку.

Відкрили фестиваль чернівецькі засновники направду непересічного музичного напрямку - гуцул-хоп, що «замішаний на трансцендентних переживаннях неповторної атмосфери українських Карпат» - гурт Гуцул Каліпсо. Прозвучали і вже відомі непересічному слухачеві «Гармата», «Прідсідатєль», «Віктор Каракулакул»*, і знайомі поки що тільки чернівецькій публіці «Дракула» й «Курви». Цікавий (непересічний) момент - під час виконання «Курвів» хлопчики з прапорами (жовто-блакитним і чорно-малиновим, як годиться) наважилися, нарешті, вийти поперед сцени і розмахувати ними. В контексті це виглядало трошки двозначно...

* Хлопці часто чули це прізвище по румунському радіо і гадали, що то якийсь відомий в Румунії співак. Вже пізніше з'ясувалося, що пан Каракулакул є румунським представником в одній поважній міжнародній організації, але як то кажуть, з пісні слова не викинеш, тому композиція так і залишилася з прізвищем та ім'ям румунського держслужбовця. (інфо від Зеленого)

Наступними на сцену вийшли Чорний вересень. Сестрички вже «засвітилися» на кількох фестивалях і наміряються незабаром видати свій перший альбом (складайте гроші в скарбничку). Ведучий фестивалю Сашко Положинський не втратив нагоди ніжно покартати присутніх, мовляв, навіть грузинки турбуються про підняття української культури, а ви байдикуєте. І все ж, скільки не говори про національну культуру, а найбільш щиро, виразно і яскраво прозвучала у виконанні дівчат пісня їхньою рідною - грузинською мовою. І це був набагато переконливіший заклик поважати свою націю, ніж стидливе скрябінське «То твоя земля».

Крім того прозвучали «Пташка», «Завжди зі мною ти» та інші.

Гурт ДАТ, досвідчений і, за словами ведучого, «вічно молодий». Вже має альбом, який не сором показати ні на сході, ні на заході. Порадував новими піснями, але загалом виступ вийшов не вельми яскравий і трошки загубився поміж іншими. Можливо, саме через те, шо в хіти не бавились.

Натомість Джек О'Лентерн (Львів) зуміли, нарешті, розбудити нарід, у проходи потяглися бажаючі танцювати й цілуватися - для танців ця музика надається найбільше. Джеки вже понад 500 раз виходили на сцену, тож мають досвід і знають, як заводити публіку з півоберта. Пісні якісні, різнопланові, добре лягають на вухо й не залишають у спокої ноги. Після танців, що характерно, ніхто на місця не вертався, люди сідали просто на підлогу, на сходинки перед сценою. Дивлячись на цю мирну картину, подумалося: а може й справді варто було зробити таке обмеження? Хто хотів, той на концерт все одно пробрався, так зате на якому ще фестивалі можна отак сидіти, спершись на сцену, і ніхто тебе не відганяє, тільки не бешкетуй. Власне, й публіка зібралась дуже мирна й спокійна (спокійна - не байдужа!). Ну, хіба трошки погукала Кучмугеть, так, для годицця.

Продовжували програму Леся Герасимчук із Королівськими зайцями. Почали вони зі старої й відомої «Ду-ду-ду», а закінчили ще більш старою, але переспіваною українською мовою «Піснею про зайців» - «А нам по киям, а нам по киям...»  - дуже мила пісенька.

У Мандрів добре клеїться і в'яжеться фолк український, і ямайський, і ще бозна який. На те вони й Мандри. Мандри гастролювали вже і в Польщі, і у Франції, і у Великій Британії. На те вони й Мандри. Мандри присвячують пісні циганам, волоцюгам і бурлакам. На те вони, властиво, й Мандри. Музики старі й перевірені, співали «Магдалену», «Орисю» та інші супермегахіти, публіка їх прийняла тепло. На те вона і публіка.

Мертвий півень представив хіба тільки дві-три композиції. Чому так мало? Бо далі, як у відомому кіно вони плавно перетворюються... перетворюються... перетворюються на Афродизіяків! Оце вже був справжній сюрприз, і дуже приємний. Особливо з огляду на тотальну апатію й депресію серед «старих і зубастих», які воліють перевидавати старе, аніж записувати нове. Як на мене, це було саме те, заради чого варто було прийти на концерт. Побачите записи - бігом хапайте.

Завершував дійство, ясна річ, Скрябін. До сцени подалися дівчатка, які дуже люблять Кузьму і хлопчики, які його терпіти не можуть. Кілька таких стояли коло самої сцени, показуючи на пальцях, як вони його не люблять. На великих і донизу, а не на середніх і догори, кажу ж, публіка була мирна. Але Кузьму це, здається, реально нервувало, він єхидно коментував, лаявся і перекривляв протестуючих.

І все ж, незважаючи ні на що, меломанське товариство Скрябіна любить, тягне ручки, посміхається, тримає голівку і скоро піде до школи...

Неприємний сюрприз дня - так і не з'явився заявлений у програмі Кому Вниz. Це справді засмучує.

Другого дня наше вухо мали потішити такі команди: Фаберже, Щастя, Перкалаба, Крихітка Цахес, Гайдамаки, Вій, Плач Єремії, Тартак і ВВ.

Поперед усіх на сцену випустили Фаберже. Цей гурт із загадковою для мене постійністю виборює номінації у всіх підряд фестивалях. Приємно, звісно, за рідне Запоріжжя, але цього разу їх, здається, оцінили тільки організатори. Публіка сприйняла запоріжців досить мляво, власне, відкривати концерт завжди нелегко.

Щастя - «гурт, який не має проблем, гурт, який не має темних смуг у своєму житті» - сяк-так витягло частину слухачів ближче до сцени й справило враження цілком непересічних. Уже друга пісня - «Капітан» гарантовано поставила на вуха «чернівецьких друзів», присутніх у залі, а за ними й решту слухацтва.

Крихітка Цахес стоїть десь посередині між дуже відомими і трошки відомими. Одним словом, вбрану янголом з поролоновими крильцями до п'ят Кашу зал упізнав. Каша скромно склала ручки, готуючись переконати публіку в тому, що такого янгола, як вона, ніхто й ніде не знайде. Але публіка хихотіла, публіка крилець не хотіла, публіка хотіла «Він мене не кохає» - і, отримавши, лишилася втішена.

Тим часом хлопчина, що сидів поряд на долівці, тихо сказав: «Краще встати, бо зараз почнеться жара» . І таки його слова були пророчі. Бо ім'я тій «жарі» було Гайдамаки. Несподівано живий і гарячий виступ, шальоні танці-гоцалки. Після концерту столик з компактами витримував натиск бажаючих придбати саме гайдамацький диск, а це про щось говорить.

Перкалаба. Уперше в історії Перкалаби Перкалаба відкрила таємницю своєї назви. Отож нашорошуйте вуха, бо двічі не повторять: Перкалаба - то такий собі хутірець у Закарпатті, куди за совітів висилали всякий неблагонадійний люд.

Вій відзначився, як завжди, якісною музикою і з якогось дурного дива був прийнятий прохолодно. Хтось, правда, гукнув: «Очі відьми!», але Добрий-Вечір посварився пальцем, показуючи, що кіна не буде, буде тіятр.

Власне, позицію не виконувати сьогодні коронного хіта витримували більшість гуртів. Так Скрипка попередив, що сьогодні обійдеться без Весни, так само і Плач Єремії не зреагував на вимогу публіки заспівати знамениту «Вона». Так само Плачі не зреагували на крики: «Енді Уорхола!» Виконували практично тільки маловідомі і ще невидані пісні - «Пластунка N», зовсім свіжу пісню на слова Малковича, «який робить велику справу, видаючі книжечки, які половині залу ще належиться прочитати, а другій половині вже годиться купувати своїм дітям».

Чубай ще відзначився тим, що на сцену вийшов хворий. Тому інтерв'ю ведучому він давав вельми непересічним чином: за допомогою гітари, тобто, відповідаючи на питання темою з якоїсь із пісень. Положинський не втрачав нагоди винести своє трактування відповідей і з нагоди уривку «Завтра прийде до кімнати» пообіцяв усім бажаючим прийти до кімнати дівчатам дати адресу.

А ще в програмі передбачався такий собі тартак. Ведучий довго ходив по сцені і лаяв музикантів, за те, що довго налаштовуються, мовляв, і яку наволоч на концерт не запросять... Зал тихо тішився. Нарешті пан ведучий, як той вовкулака, скинув шкіру (куртку) і перекинувся на Сашка Положинського - і після того зал вже тішився гучно, у повний голос, хором обіцявся купувати українське і прокрутити цю пісню по радіо. Непересічний момент теж, ясна річ, був присутній, а полягав він у тому, що Положинському чи то просто забаглося переконати всіх, що Тартак - це рок-гурт, чи то він просто намірявся помирити реперів, які б'ють личко рокерам із рокерами, які б'ють личко реперам - в контексті мирного гасла фестивалю.

ВВ. Ну чого ви ще не знаєте про ВВ? Порядному меломанові складніше не попасти на жоден виступ Воплів, ніж попасти на них. Тому решту додумаєте самі.

Ото й усе. Отак і вирішуються екзистенційні проблеми: можна жити, можна вмерти, в принципі, вийде на одне, а можна піти на Рок-Екзистенцію - додому якраз вертаєш ні живий ні мертвий, але енергії стільки, що, дасть Біг, стане до наступного фесту.

зберегла, оцифрувала і відтворила Fish

оригінал статті