1992-08-19 - За тих, хто гребе, Друг читача

Друг читача, 1992-08-19

Альбер Камю у своїй промові при одержанні Нобелівської премії уподібнив людство кораблю, що пливе невідомо звідки, невідомо куди, так само невідомо хто і чому опинився на ньому. А висновок зробив парадоксальний: «Але гребти треба».

Сьогодні нам ця метафора зрозуміла як ніколи.

Хочеться звернутися до роздумів тих, хто гребе, незважаючи ні на що: ні на страхітливі апокаліптичні передбачення про остаточне зникнення ковбаси і культури, про занепад особистості і асиміляцію залишків українського мистецтва в океані західної музики. І, мабуть, найдивовижніше; що серед цих людей - київські рок-музиканти, яких за традицією звикли вважати легковажними та легкодумними суперменами - заробітчанами.

- Рок-музиканти? - Передбачаю здивоване запитання. - Та хіба вони про щось думають, щось читають, чимось цікавляться окрім своїх шалених ритмів та нестерпних децибелів? До чого тут українська культура?

Що ж, прислухаймось до тих рокерів.

- У Києві, на мою думку, існує якийсь культурологічний стик. Тому тут з легкістю можна уявити все: антику, Генріха IV, Ярослава Мудрого... – це Олексій Олександров, флейтист групи «Ер. Дж. Оркестра».

- Мені здається, що Київ - це енергетичний феномен, говорить Віктор Недоступ, клавішник групи «Вій», дипломант «Червоної рути». Це місто, у якому все було все може бути. Кожна київська рок-група має своє обличчя. Не випадково не існує у нас об'єднуючих рок-клубів, в цьому теж своєрідність міста. Якщо для Москви авангард - основа, то для Києва - це щось вторинне, нанесене не лише на широконаціональний, але й на суто місцевий грунт.

- Вікторе, ти сам професійний поет, і у 1991 р. вийшла ваша з Юрком Позаяком книга «Пропала грамота». Яка література тебе приваблює?

- Щодо сучасної - назву імена Володимира Діброви, Юрія Андруховича, Володимира Цибулька, Віктора Неборака. Люблю поезію Григорія Чубая з її дивовижною символікою, Михайла Семенова, прозу Валерія Шевчука. З світової літератури - Габріеля Гарсіа Маркеса. Мені здається, що тут є якесь незбагненне спів падіння матриць з українською темою.

Ось зараз кажуть, що люди перестали читати. Це не так. Біля книжкових розкладок завжди натовп. Одне «але». Іноді, купуєш книгу, наче кота в мішку. Думається мені, було б доречним, якби у газеті давали інформацію про нові книги не суто номінативну - хто, де, коли - а забарвлену особистим враженням рецензента, без науковоподібності й так званого літературознавства. Це - так, як полюбити ведучого програми, а не аналізувати його зріст, вагу, колір очей і т.ін. Я навіть ввів би статистичний опит тих, хто прочитав певну книгу, під рубрикою «Літературний хіт-парад». Це, мені здається, потрібно. Бо, що не кажіть, киянин на ковбасу не націлений.

- Київ - сам по собі - країна, - говорить Олексій Олександров, - і країна європейська. А киянин - це діагноз на все життя. Тож і музика тут особлива. В ній є якийсь містицизм, широта і повністю відсутнє хуторянство. Недарма соцрок не прижився на нашому грунті. І київський рок - незважаючи на те, що всі групи дотримуються свого стилю, а рок-клуб розпався не з фінансових, а швидше з ідейно-тематичних міркувань - можна розпізнати безпомилково. В основі його -вираження епосу: не «шароварщина», а глибинні витоки етносу і мелосу. На цьому тілі будь-яка комерційна підробка одразу впадає в очі.

Ми довгий час працювали з київськими поетами С. Соловйовим, О. Малим, Є. Вишневським. Це були своєрідні імпровізаційні концерти, на яких автори самі читали свої твори. У поєднанні музики і слова народжувався, якщо можна так сказати, третій план, подвійне авторство. Зараз працюємо у стилі, ближчому до «нью-ейдж», де провідне місце належить вокалізу.

- Олексію, декілька років тому у газеті «Фонограф» друкувалися уривки з твоєї «Книги книг», теж присвяченої темі Києва. Що це буде за книга і чому така назва?

- Замість усіх книг, які я міг би написати, пишу одну. Тому «Книга книг». В ній йдеться про київську богему кінця сімдесятих - початку вісімдесятих років. За жанром це іронічна фантасмагорія. Час конвою на вічні теми - поет і держава, кохання і вино, суспільне становище, те, що не мало аналогів у житті Заходу, яке ми собі вигадували. І пошук смислу у безцільності, адже кожен предмет може бути хай не красивим, але цікавим.

- Якій літературі ти віддаєш перевагу?

- Мене приваблює література культурологічна, ну і, звичайно, художня. З культурологічної - історичний, міфологічний, релігійний аспекти. Так, наприклад, праці Райта, в яких дається огляд середньовічної географії як науки, Хейзинги - видатного філософа - белетриста, Гуревича, Бахтіна. З художньої - твори Е. Т. А. Гофмана, М. Булгакова, Я. Потоцького, X. Л. Борхеса.

Дуже бракує інформації про сучасну літературу Києва. Зрозуміло, що у час розквіту комерції видатися надзвичайно важко. Я впевнений, що є багато молодих талановитих поетів і прозаїків, які просто не мають змоги опублікувати свої твори. Раніше, коли існували заборонені теми, вони якось збиралися, читали, по руках ходили переписані тексти, можна було знайти потрібний матеріал для роботи. А зараз і ховатися нема від кого, і таке враження, що все застигло, заморозилося. Якби можна було якимось чином дізнатися навіть не про те, що вийшло, а про написане, що є група таких і таких поетів, - музикантам, яким майже завжди бракує текстів, було б легше.

- Пісні, які народжуються у Києві, обов'язково несуть у собі частку його душі, говорить Ігор Давидянц, бас-гітарист ансамблю «Табула раса», теж лауреат «Червоної рути». Київ - зелений, красивий, з неповторними старими районами, тут просто нізвідки взятися потворним пісням. Київ - місто зі своїм психологічним мікрокліматом і незгасним оптимізмом. У відчай тут впадати не звикли. Як хтось сказав - три влади змінилося і без жодного пострілу. Тому і київський стиль особливий.

- Ігоре, якою літературою ти цікавишся, і над чим зараз працює група?

- Люблю поезію Велимира Хлєбнікова, Даніїла Хармса. В основі – надзвичайна фонетична наповненість. Щось лежить за зоровим образом. І хоча образне мислення не підвладне логіці, не виникає сумніву у незаперечній правильності зображуваного світу. До такої літератури тяжію взагалі.

Ми щойно закінчили запис свого третього альбому і ось зараз шукаємо молодих поетів для роботи над текстами. Текстів немає. Було б дуже бажано, щоб у газеті відбувалася презентація молодих авторів. Хай не добірка віршів, а хоча б загальний напрям, щоб можна було зачепитися за тему і вже потім знати, що шукати. Така собі своєрідна «служба знайомств»: музиканти такі-то, яких цікавить те-то, шукають поетів... Думаю,що й поетам це не завадило б.

- Цікаво, чи має прихильність до певної літератури вплив на формування текстового стилю групи? - Це запитання до акордеоніста і режисера-постановника групи «Жаба в дирижаблі», лауреата кількох останніх фестивалів Сергія Єдемського.

- Скажи, мені, що ти читаєш, і я скажу, який ти музикант, - перефразовує він відому сентенцію.

- То який же ти музикант?

- Сьогодні не такий, як учора, завтра не такий, як сьогодні. Читати люблю контрастно. Після класики - детективи, після комедії - трагедію. Мабуть, найважливіша – це зміна вражень, почуттів, порушення рівноваги мислення, що й дає, як на мене, поштовх до творчості. Рок не повинен набридати, в ньому треба вміти знаходити і смішне і трагічне. Наша група, наприклад, намагається створити свій напрямок - рок-клоунади. Звідси і специфіка текстів. Ось наша остання пісенька:

Гуляю

Ось тихо голуб підлітає

Іду

Купляю буханця хліба запашного

Собі шматочок залишаю

А решту голубу кидаю

І несподівано вбиваю

Пташину миру

Такий дурний буває

Від цього настрій

- Що ти читав останнім часом?

- Перечитував Гоголя, Кнута Гамсуна, Хармса. Завжди чекаю публікацій Пригова, Довлатова. Зараз читаю Достоєвського.

- Сергію, а яка б інформація про літературу тебе зацікавила?

- Дуже не вистачає інформації про книги, які виходять у світ. Тобто, вона суто номінативна. Хотілося б деталізації, наприклад – короткий зміст, жанр, тема, обсяг, тобто певний анонс. Це давало б змогу якось орієнтуватися у сьогоденному літературному океані.

- Я теж так вважаю, - підхоплює думку гітарист «Жаби...» Сергій Ачинян. – Випадковий вибір рідко буває вдалим. От якби були анонси – декілька слів про поета, його творчу спрямованість, було б легше відшукати те, до чого прагнеш. Кілька років тому в Києві виходила газета «Фонограф», її чекали і зачитували до дірок усі музиканти. Бо там була саме така інформація, звичайно, щодо музики.

- Мене зараз найбільше цікавить процес становлення молодої української літератури, - говорить Костянтин Єрофеев, гітарист групи «Рутенія». - Думається, що найважливіша проблема зараз - вилізти із шкаралупи комплексів. Так довго тривала боротьба за вільну Україну, що майже всі твори були присвячені цій боротьбі. Власне, тематика пісень нашої групи також соціальна. Із здобуттям незалежності має відбутися поступовий перехід і до загальнолюдських проблем. Цікавий час.

Із сучасної молодої української літератури віддаю перевагу об'єднанню трьох поетів - Віктора Неборака, Юрка Андруховича, Олександра Ірванця, так званій групі «Бу-Ба-Бу» (бурлеск – балаган - буфонада). Андрухович почав писати і прозу, друкувався у журналі «Сучасність». Дуже цікавий, на мою думку, поет-авангардист Володимир Цибулько. Нещодавно в «Слові» вийшла його поема «Радість битія». Написана суржиком, вона дуже колоритна, незвичайна, весела.

Настав час пошуку нового, свого, національного й сучасного. Роботи багато.

Ось так. Виходить, не ковбасою єдиною... І не балачками... І не за гроші (бо то не гроші). Росте молода, енергійна, закохана у своє нова українська порость.

Гребіть, хлопці! Бо завжди хтось має гребти...