1996-12-20 - Вій: «Необхідність заробляти гроші страшенно заважає працювати», Вечірній Київ

Вечірній Київ, 1996-12-20

Київський гурт Вій стоїть якось ніби осторонь на сучасній українській музичній карті. Перебуваючи у вимірі «незалежної» музики, тобто «інді», він, так би мовити, широко відомий у вузьких колах. Це не попса, яку можна крутити у кожному шинку, і до того ж не музика, під яку можна розслабитися (розслабитися у будь-який спосіб - повальсувати чи потрусити три роки відрощуваним хайєром перед сценою, принарядившись задля випадку в косуху). Вія потрібно слухати. Де? Одна лише касета «Чорна рілля» та живі концерти за його участю з інтервалом в один-півтора року. Не в Палаці «Україна», звичайно. От і виходить - чистісінький тобі андеґраунд. Не дивно, чому так здивувався свого часу один мій колега, зачувши, як на одному з фестивалів кількосотенний натовп слово в слово виспівував разом з лідером гурту Дмитром Добрим-Вечором легендарні «Очі Відьми», «Змію» чи «Коршака». Отже, якщо знають, - то як!.. Чому? Бо такого чи подібного, здається, більше нема. Ніхто більше не вповзає змією крізь пожухле листя в темну-темну ніч, ніхто не дивиться крізь росяні відьмині очі і не пливе туманом крізь ліщину. Ніхто не медитує «навколо» простих, до банальності звичайних, зовсім не екзотичних і «не цікавих» для урбаністичного суспільства речей, - тих, яким, проте, складно відмовити у вічності.

Складно не погодися з іншим моїм колегою, який за найкращу декорацію для Дмитра Доброго-Вечора (якого нерідко й обожнюють з Вієм - він пише музику, тексти й добирає склад музикантів) вважає вогнище з танцюючими відьмами й русалками навколо нього. Однак реальні «декорації» виглядають дещо прозаїчніше: влітку - набережна в Алушті, а в інші пори року - «труба» на Хрещатику, куди музиканти по вечорах виходять на заробітки. Далі - розмова з Дмитром ДОБРИМ-ВЕЧОРОМ.

- Дімо, твої тексти, як і музику, цілком можна назвати язичницькими - тебе навіть вже охрестили «гуру язичницького рок-н-ролу». Звідки це у цілком урбанізованої людини?

- Та всі ми в душі язичники. Просто я більш явний.

- Ти хрещений?

- Ні. Я взагалі не надаю значення подібним атрибутам. Мені все одно, що коло, що п'ятикутна зірка - все це символи з чорної магії.

- Ти цікавишся магією?

- Так. Але тільки білою.

- Жоден з відомих широкому загалові твоїх текстів не стосується сьогодення. Чому?

Співаю про те, що мене цікавить, а мене цікавлять вічні теми. От любов: вона була, є і буде. Вона вічна. Не можна, правда, сказати, що я зовсім не цікавлюся політикою - стежив свого часу за подіями в Чечні. Але співати про це мені не хочеться. Бо це буде «на злобу дня». Сьогодні це - «на злобу дня», а завтра - ні. А я хочу, щоб мої пісні жили вічно.

- Чи думав ти над тим, як виглядатимуть твої пісні років через 50?

- Ні. Але думаю, нормально, виглядатимуть. Живуть же народні пісні по кілька століть. Я теж хочу, щоб мої пісні були як народні.

- Що для тебе є найбільшою неприємністю в житті?

Те, що треба заробляти гроші. Це страшенно заважає працювати. Розумієш, часу дуже мало. На музику. З двадцяти чотирьох годин на добу доводиться виділяти час на те, щоб їсти, спати…

- Можна сказати, що тобі певною мірою «не пощастило»: музика, яку ти граєш - не комерційна. Чи не думав ти, дивлячись на українських попсовиків, які уже потроху розкручуються, поміняти стиль?

- Була думка - грати ту ж музику, але дещо іншими засобами. Взагалі, мені б хотілося грати з великим оркестром - з гобоями, струнними… Оскільки це не реально, я хочу компенсувати це можливостями клавішних.

- Наскільки я розумію, ідеальним для тебе був би світ, в якому можна було б грати свою музику і цім заробляти гроші?

- Так, але цього не буде ніколи. Ні для мене, ні для будь-кого іншого.

- Але ж можна підпрацьовувати в ресторані - багато хто так робить.

- Ті, що працюють в ресторанах - не зовсім музиканти…

- Те, що виконує Вій, - це неодмінно твоя музика, твої тексти, однак склад гурту за п'ять років існування мінявся, мабуть уже не один десяток разів. Чи не здається тобі, що ти у не вельми коректний спосіб просто використовуєш музикантів?

- Здається. От Співаков, який збирає віртуозів, він використовує їх чи ні? Те ж намагаюся робити і я. До речі, це не так просто - знайти людей, які розуміли б те, що ти хочеш сказати, - розуміли б так само, як і ти. Ще й зважаючи не те, що у мене музика концептуальна.

- Якби ти не став музикантом…

- Льотчиком я мріяв стати. Навіть документи до льотного училища подавав, але через якісь негаразди з серцем мене завернула медкомісія. Можливо, був би художником - я закінчив художню школу, непогано малював і раніше не міг собі уявити життя без малювання.

- Чому покинув?

- Бо тепер мені це нецікаво.

- Припустімо, у тебе раптом з'явився мільйон доларів. Що б ти з ними зробив?

- Купив би десять гітар. І сто пар черевиків дружині - на все життя, щоб більше про це не чути. Ну, студію б собі купив - те, що потрібно музикантові для нормальної роботи. Бо це - на першому місці.

- А на другому що?

- Ну, любов теж на першому. Бо якщо я когось не люблю, то і музика не виходить. Це мусить бути у купі… Мене цікавлять книжки - я читаю все - від фантастики і детективів до філософії; хіба що може книжки з математики не читаю. Але все це так чи інакше пов'язане з тим, що я роблю.

- З музикою?

Ну, тоді треба пояснити, що таке для мене музика. Це мій стан. Я не знаю, що б я робив, коли б її не було. Я вже думав, що якби в мене не стало рук або зник би слух - я, мабуть, повісився б. Звичайно, цього робити не можна ні за яких обставин, але у мене, певно, не було б іншого виходу.

- Ти хотів би, щоб твоя донька була музикантом?

- Ні. Я хочу, щоб у неї було нормальне життя.

- А у музикантів життя ненормальне?

- Нормальні музиканти живуть ненормально.

- А що думають з приводу твоїх занять музикою твої батьки?

- Батько мій помер, а мама вважає, що моє життя і так пропаще.

- Остане запитання: що ви граєте на майдані Незалежності? Чи не ресторанний репертуар?

- Граємо те. Що подобається - джаз, народні пісні (не тільки українські), але за це ще й гроші отримуємо. Але ніякого блатняку, ніякої естради - ні російської, ні української.

Ірина Лукомська

оригінал статті